Літературний словограй
Гончаренко Анатолій , 5 - Б
Пустунчик та Іскра
Казка
Жили-були дід та баба… Ой, про що це я???
В одному царстві, тридев’ятій державі… Знову не те!!!
Розповім вам казку про одного неслухняного хлопчика, який через свої пустощі ледь не втрапив у халепу. А все було так…
В одному місті, що звалося Обачність, жив собі маленький хлопчик, якого всі кликали Пустунчиком. Чому так? Усе просто: ця дитина не могла всидіти на місці. Хлопчик бігав по місту, кидав палицями в собак, камінням вибивав шибки у сусідських вікнах, ображав дівчаток та старих людей. Батьки постійно сварили Пустунчика, не дозволяли йому вередувати. Одного разу надумало це хлоп’я втекти у місто Безлад, де можна робити, що заманеться, і ніхто не буде за це дорікати.
Вирушив Пустунчик в дорогу. Взяв із собою мотузку, рогатку, коробочку сірників та декілька шматочків хліба. Йшов він день, йшов два, а на третій дійшов до міста Безлад. Зголоднів хлопчик, сів відпочити та перекусити. Тільки дістав шматочок хліба, як підбігли до нього такі ж розбишаки, відібрали все до останньої крихти й втекли. Розплакався Пустунчик, але нічого робити, треба було вполювати собі щось, аби не померти з голоду.
Узяв він рогатку, пішов до лісу та вирішив зловити пташку. Вистрелив камінчиком раз – не влучив, поцілив два – теж пролетів камінь повз, третій раз замахнувся Пустунчик – впала пташка мертва. Тоді хлопець-втікач вирішив посмажити пташку, розклав посеред лісу сухі гілки, узяв сірники та розпалив величезне багаття. Розгорілися сухі цурпалки, почав вогонь перекидатися далі, запалав столітній ліс та й згорів дощенту. Як весело було цій дитині!
Залишилась на згарищі лише одна Іскра, яку Пустунчик видобув, коли розпалював сірники. Вона вирішила потоваришувати з розбишакою й попросилася разом з ним подорожувати. Хлопчик погодився.
Іскра, радіючи, що Пустунчик взяв її з собою, почала бешкетувати в місті Безлад. Вона підпалювала будинки, машини, все, що траплялося на шляху. А хлопчик веселився разом з Іскрою.
Аж ось мандрівники побачили на краю міста Дракона. Захотіли вони з ним товаришувати. Іскра заскочила Дракону-велетню в пащу, а Пустун наказував хижому звіру палити все, що траплялося на їхньому шляху. Але сталося не так, як гадалося. Спаливши місто Безлад, друзі вирушили до рідної Обачності. Дракон дихав вогнем на мешканців,5 будинки, дерева та навіть квіти. Усе гинуло за лічені хвилини!!!
Аж ось почули про це батьки Пустунчика, кинулися зупиняти дитину, але Дракон спопелив і їх будинок. Страшно стало хлопчику, що він залишився без помешкання. Озирнувся навколо – дим та згарище! Почав просити Пустунчик пробачення у батьків та мешканців села. Забрав Іскру та віддав вогнеборцям, а Дракона віддали в місцевий зоопарк. Поступово люди відновили все, що знищив вогонь, та про наслідки пам’ятали завжди.
Пустунчик виріс, став вихованим та розумним, а коли настав час обрати собі професію, то він не сумнівався – буде пожежником.
Так воно було, чи, може, не так, судити вам. Але мешканці Обачності й досі обережно ставляться до Іскри та вогню.
Гончаренко Любов, 6 - А
Слово про осінь
Осіннє листячко кружляє вдалині,
Веселий вітер грає з ним у танку,
Спадаючи, лягає до землі,
Створивши візерунок із серпанку.
Ласкаве сонце кида промінці,
На теплу землю знову впали роси,
А дітлахи тримають у руці
Квітки, що заплітають в коси.
З останніх сил гуде в травиці джміль,
Вода у річці грає неквапливо,
Лише павук зчиняє мухам біль,
Мереживо сплітає чарівливо.
І пахне осінь яблуком в саду,
Несе з собою дощ і темні хмари,
А я, збентежена, по полю йду
Й дивуюсь: звідки всі ці чари?
Гончаренко Любов, 5 - А
Кольори вечірнього спокою
Етюд
Багряне зарево… Тисячі кольорів злилися в одному, але подекуди можна вирізнити смужечки помаранчевого чи жовтого, блискучого бурштинового чи блідо-рожевого, жовтогарячого чи сріблястого кольорів. Дивина…
Віє одночасно холодом і огортає спекою, намагаєшся угледіти щось там, далеко, за обрієм. Поступово згасає день, стихають зойки пташок, шурхотять жваві мишки у траві, лише цвіркуни не полишають свій набридливий наспів. Але все одно очі повертаються до неба, до розмаїття кольорів, до чогось чарівного.
Уже згасає блідий колір зарева, блакить змінюється на синяву. Хвилина-дві – і небо заполонило червоногаряче коло, що мов жарина поступово тьмяніє, перекочується усе нижче і нижче. Не хочеться відпускати цей клубочок, очі намагаються доторкнутися до сонного сонечка, приголубити його, але ні…
Жаринка безжально скотилася донизу, тягнучи за собою важку та до верху наповнену кулю. Небо затягло сірим та чорним. Здається, що чорний лицар скаче на своїх яскравих конях-зірочках та не пускає на небо денну красуню-зірочку – Сонечко.
Гончаренко Любов,
4-А клас КУ ЗОШ № 15
Чарівний Веселун
В одному невеличкому місті жив хлопчик, якого звали Дмитрик. Добре жилося хлопчику – всі його любили, ні в чому йому не відмовляли. Схотів Дмитрик нову іграшку – мама йому купувала, а схотів багато солодощів – теж отримував. Все було б нічого, та не мав хлопчик друзів, бо майже ніколи не виходив на вулицю гуляти.
Як не просила його мама, як не вмовляла, але Дмитрик робив своє: то сидів за комп’ютером, то дивився мультфільми. Вже знав хлопчик всі мультфільми напам’ять, та однаково вони йому не набридали.
Одного зимового ранку прокинувся Дмитро від дзвінкого сміху, що лунав під вікнами його будинку. «Що це? – здивувався хлопчик та підійшов до вікна. Як же сумно стало маленькому Дмитрику, коли він побачив, що його однолітки весело ліпили сніговичка, гралися сніжками, з’їжджали на санчатах з гірки. А він залишався на самоті, біля нього був лише комп’ютер та телевізор. Нічого не залишалося засмученому хлопчику, як сісти біля телевізора та знову дивитися мультфільми. Увечері від смутку хлопця не залишилося й сліду, він знову був задоволений собою та своїми забавками біля телевізора та комп’ютера.
Так пройшла зима, з’явилися веселі грайливі промінці теплого весняного сонця у вікні Дмитрикової кімнати. Щодня малий Дмитро чув веселі голоси хлопчаків, що вибігали гратися на вулицю. Одного разу, визирнувши у вікно, хлопчик побачив, як діти пускали паперовий кораблик по струмочку, як швидко кораблик перепливав з одного краю на інший, як задоволені діти намагалися зробити так, щоб кораблик не потонув у холодній воді серед льоду, що ще не розтанув під промінням теплого весняного сонця. Засумував хлопчик. Наступного дня він захворів.
Пройшло декілька тижнів, а Дмитрик все не міг видужати. Мама запрошувала лікарів, купувала ліки, та це не приносило жодної користі.
Одного вечора, коли вже всі полягали спати, з’явився перед Дмитром домовичок.
- Хто ти? – злякано запитав хлопець.
- Я той, хто хоче тобі допомогти видужати, - відповів домовичок, - мене звуть Веселун.
- А як ти мені допоможеш, коли лікарі не можуть нічого зробити?
- Є у мене чарівний пилок, але він допомагає тільки тим дітям, які цього хочуть,- промовив Веселун.
- Я хочу, хочу, - пробурмотів Дмитрик.
Веселун узяв чарівний пилок, дмухнув на Дмитрика, та враз хлопчик піднявся на ноги й відчув у собі сили.
- Запам’ятай, Дмитрику, якщо ти не знайдеш собі друзів, з якими тобі буде весело та добре, чари пилку зникнуть, а хвороба повернеться.
Дмитрик видужав. Щовечора чекав він Веселуна, щоб подякувати йому, але Веселун, мабуть, вже був далеко від нього, бо поспішав допомогти іншим дітям, що втрачали дорогоцінний час біля телевізорів та комп’ютерів.
Дмитрик щодня почав виходити на вулицю гуляти, він забув про мультфільми. У нього з’явилося безліч друзів. З цього часу хлопчик твердо вирішив,що він тепер ніколи не проміняє їх на комп’ютер чи телевізор.
Кузнєцова Каріна,
10-А клас КУ ЗОШ №15
Дружать, як собака з … вороною
Нарис
Важко обійтися собакам без нас, людей. Хіба ж може собака про себе сам подбати? Він же ні розмовляти не вміє, ні писати, ні читати. А як захворіє, хто ж його лікувати буде, як не дбайливий господар? Тож і мусимо ми, люди, ретельно доглядати наших собак: гуляти з ними щодня, бавитися, виховувати… Та ми не скаржимося, адже собака – це найкращий друг людини!
А чи доводилося вам чути про дружбу собаки з вороною?..
В одному місті жили на подвір’ї приручені ворона та собака. Вони не приятелювали, навпаки, пес частенько ганяв птаха, щоб той не нишпорив у його мисці. Та одного разу собака щез. Пошуки нічого не дали , а невдовзі господар звернув увагу на дивну поведінку ворони. Птах став просто ненажерливим, так і намагався поцупити шматок їжі зі столу. Одного разу він ухопив таку велику кістку, що ледве злетів. Господар вирішив прослідкувати за вороною.
Як же він здивувався, коли ворона прилетіла до пастки, у якій сидів його собака! Пес побачив господаря й радісно загавкав, а потім став з апетитом уминати принесену вороною кістку. З того часу та ворона була для собаки найкращим другом. Ще б пак, адже птах виручив його в лиху годину!
Кузнєцова Каріна,
10-А клас КУ ЗОШ №15
Доброго дня, дядечку Кедре!
Пише тобі Ялинка, твоя маленька родичка з далекої Слобожанщини. Багато хорошого чула про Вас від мами Ялини та тітоньки Сосни. Дуже вдячна за горішки, що Ви нам прислали зі Снігурами. Усі з задоволенням ласували гостинцями, особливо сподобалося Горобчикам, адже вони ніколи далеко від дому не літають.
Чи добре Вам живеться в далекій тайзі? Як Ви пережили літню спеку? Нам було дуже складно. Але, дякувати Богові, саме завдяки голочкам, що не віддають усю вологу, вижило багато хвойних та інших мешканців лісу. Ось, наприклад, улітку я із задоволенням бавилася з метеликами. Вони так смішно тріпочуть крильцями й лоскочуть мене. А ще я намагалася допомогти Маслючкам вирости. Я для них улаштувала м’якеньку перину з хвої, щоб їм легше було пробиратися з-під землі, а ще низенько опускала гілочки, щоб сонечко не припікало. Ти б бачив, дядечку, які вони кумедні, блискучі, липкенькі, коли з’являються на поверхні. Приходили люди, нахилялися низько-низько, щоб дістати грибочки, а мені здавалося, що то вони мені вдячно кланяються.
Напиши мені, будь ласка, як ви зустрічали Новий рік. У нашому лісі щороку обирають найкращу Ялину. Це як конкурс краси в людей. Цього року титул Королеви Новорічного балу отримала справжня красуня, і саме вона поїхала до Києва вітати усіх українців з майдану Незалежності. Мені синички розповідали, що бачили, як раділи дітлахи, коли Ялину прикрасили іграшками та гірляндами. Справді, яка ж вона щаслива! Величезна втіха дарувати радість! Ми з іншими Ялинками також мріємо вирости стрункими та красивими, щоб і нас обрали для свята. Я подумки лечу до Києва й уже бачу себе в серці України, а поряд тисячі усміхнених облич, сяючих очей! Здорово!
А нещодавно, дядечку, мені наснився страшний сон. Начебто лежу я неподалік смітника, знесилена, суха, голочки майже всі осипались, а замість моїх лісових друзів поряд лише голодні та брудні собаки бродять та чорні круки страшними голосами кричать, шугають наді мною, намагаючись зірвати останні блискітки. Який жах! Невже це я?! Чому я тут? Де ж свято? Де усміхнені обличчя? Куди поділося моє святкове вбрання? Де ж новорічна казка?
«Люди! Невже я вам заподіяла щось лихе? Згадайте, як ви раділи, якими щирими були ваші посмішки, а якими задоволеними були ваші дітки, коли біля моїх ніжок знаходили бажані подарунки, про які цілий рік мріяли і які так палко просили в Діда Мороза! А пригадайте, як ваші сім’ї прикрашали мене, це була справжня подія! Ви об’єдналися, щоб бути разом, щоб разом радіти життю! Удихали аромат моєї хвої, говорили про її цілющі властивості, занурювали обличчя в мої гілочки, дбайливо розправляли кожну голочку. А що ж ви тепер мені заподіяли?! Викинули, як непотріб! За що?! Чому?! За моє бажання дарувати вам радість, святковий настрій?! Я довгі роки так старалася рости, нікому не шкодила, бо мене вчили, що добро, як і зло, завжди повертається, ще й примножене.
Не хочу вірити, що ви, люди, такі жорстокі, черстві до чужого болю, егоїстичні! Не може цього бути, схаменіться! Ви, як і я, народжені для добра,
краси! Залиште мені життя, вроду, не нищіть мене, і я обов’язково віддячу вам цілющим хвойною живицею, запашними віничками в лазні, а влітку ви знайдете біля мене прохолоду, свіжість, спокій, а ще, як пощастить, то й грибочки. Тільки разом ми переможемо спеку без шкоди здоров’ю. А взимку ми знову зустрінемося на галявинці, коли вам захочеться прогулятися на лижах, наприклад, чи пішки. Я буду вас терпляче чекати. Сподіваюсь, ви також раді будете мене бачити», - такі думки промайнули, і я прокинулася. Мама лагідно кивала мені своєю лапою, а я у відповідь похитала гілочками.
Добре, що це був тільки сон. Чи може таке насправді статися, ви не знаєте, дядечку Кедре? Якщо так, то навіщо тоді жити? Але мені здається, ні, люди не здатні на таку жорстокість. Я вірю, що вони наші друзі і будуть лише піклуватися про нас. І обов’язково подбають та врятують, якщо загрожуватиме, не дай Боже, лісова пожежа чи ще якась небезпека. А ти якої думки про це?
Чекаю на швидку відповідь від тебе, дядечку, та на цікаву розповідь про життя у вашій місцевості. Передавай мої вітання всьому лісовому братству з найкращими побажаннями. Я вірю, що все у нас буде добре.
2014 рік Слобожанська Ялинка
Кузнєцова Каріна,
10-А клас КУ ЗОШ №15
Осінній оптимізм
Есе
«Осінь наша, осінь – Золота година, Неба ясна просинь, Пісня журавлина. Бабиного літа Довгі білі коси… І дорослі й діти Люблять тебе, осінь», - на думку спали рядки поезії Марії Познанської. Багатьох осінь лякає початком навчального року, затяжними дощами, багнюкою та холодом. Але «у природи нема поганої погоди».
Перший осінній день – День Знань. Море квітів, щирих посмішок, відпочилих і засмаглих облич, новісінька шкільна форма…Свято!
У вересні ще немає сухого листя та пожовклої трави. А ось ближче до середини осені - справжній золотий дощ. Жовто-оранжеве, брунатно-коричневе, багряно-пурпурове листя закручує вітер у вальсі. А потім – знову проблиск літа – «бабине літо» з сонячним зайчиком і тонюсінькою летючою павутинкою. І нічого, що вранці прохолодно, зате вдень так красиво! Не страшна осіння мряка. Я під розмірений стукіт дощових крапель люблю посидіти вдома, кутаючись у плед, погортати улюблену книжку. А іноді люблю дивитися у вікно, коли по склу стікають струмочки, залишаючи звивистий слід. А коли чую барабанний марш зливи, здається, що літо поспіхом залишає природу, ховаючись у вирії, щоб перезимувати. А там, на вулиці, поодинокі перехожі під парасольками поспішають додому, іноді смішно ковзаючи по багнюці.
А ось листопад може бути із сюрпризами. Трапляється, кінець місяця буває морознішим за зиму. Довгі темні вечори збирають усю родину разом. Це час ходити в гості або запрошувати їх до себе. І тоді у спілкуванні час летить швидше, будуються плани на майбутню зиму зі снігом, морозами, ялинкою, подарунками і святами. І знову життя прекрасне! Нас чекає сонячне майбутнє! Будьмо оптимістами!
Кузнєцова Каріна,
10-А клас КУ ЗОШ №15
Серце віддаю найдорожчому
Нарис
Моя сім'я – це фортеця, стіни якої збудовані з підтримки і турботи. А щоб брама до неї відчинилася, треба сказати лише одне слово: «Люблю!».
Наче справжній Атлант, тримає на своїх могутніх плечах сімейний добробут мій тато Віктор Миколайович. У нього є неперевершена якість – це унікальна відданість своїй справі. Якось на телешоу «Самый умный» у Москві з нами говорили про професії батьків. Я відчувала, як хизуються інші учасники, що їхні тата – банкіри, підприємці, головні інженери великих підприємств, топ-менеджери, провідні програмісти. Але я ніскілечки не соромилася, коли говорила, що навчаюся у звичайній школі, а мій тато майже тридцять років присвятив себе одній справі – він токар на ПАТ «Сумське НВО ім.М.В.Фрунзе». У нього в трудовій книжці тільки один запис – цех №15. І якими б не були примхи економічних негараздів на заводі, він не залишав свій станок, а мені говорив: «Криза – то відмовка для бездіяльних та невдах». Ось такий у мене тато: благородний, уважний, люблячий.
А моя матуся Лариса Миколаївна – справжній ідеал для мене. У неї найважливіша професія у світі – вона вчитель. Усім, хто у неї навчається, несказанно пощастило: вона прищеплює любов до рідного слова і може будь-кого закохати у світову літературу. І своїм перемогам у літературних конкурсах я завдячую саме їй. Мама – прекрасна господиня і дуже компанійська людина. Нікому не дасть сумувати. Мені здається, що вона знає усі відповіді на усі запитання. А кращого порадника годі й шукати. Я знаю, що дехто з однолітків навіть заздрить, що у мене така мама. Мама – янгол-охоронець нашої родини.
Іноді здається, що мої батьки у своїй любові до мене забувають про все на світі. Я пишаюся, що про моє щастя дбають такі чудові люди. Трапляєтья, я засмучую їх своїм здоров’ям, але щиро намагаюся потішити успіхами в навчанні.
Нам ніколи не буває сумно разом. Ми часто у вихідні відвідуємо бабусю з дідусем. Я бачу справжній приклад турботи про літніх людей. Усі ми швидко пораємося на городі, а тоді гайда на ставок. Ось тут тато сам стає наче дитина, хлюпається, як і я. А якщо видається піти до лісу або ще кудись помандрувати, мої батьки відкривають світ мого краю, вони, як енциклопедія, підкажуть усе.
У своїй фортеці я відчуваю себе справжньою принцесою. А якщо колись до неї прискаче принц на білому коні або припливе під пурпуровими вітрилами, то нехай він буде схожий на тата…
Кузнєцова Каріна,
10-А клас КУ ЗОШ №15
Сорока й снігурі
Оповідання
Завжди жвавій сороці сьогодні було сумно. Усі її найближчі сусіди – ластівки, солов’ї, шпаки, зозулі – відлетіли до вирію. Замість звичного пташиного гамору в лісі було чути тільки шум вітру та шелест листя.
«І що за рід у мене такий неперелітний, – подумки бідкалася сорока. – Залишайся тут на зиму, мерзни та пропадай з голоду». Раптом вона побачила між деревами щось червоне. «Напевне, яблука ще не попадали», - вирішила сорока й намірилася вже поласувати ними. Та яблука виявилися дивними, бо легко перепурхували з гілки на гілку. «Це ж червоногруді снігурі!» - здогадалася сорока. Вона підлетіла ближче, привіталася й заскрекотала: «Диваки! Яким вітром вас занесло? Адже незабаром зима. Стане холодно й голодно. Летіть собі далі та шукайте кращих країв!»
«Що ти, білобоко! – дружно заперечили снігурі. – Хіба є де краще місце для зимівлі? Ми летимо сюди з далекої півночі. Там уже морози люті, усе вкрили сніги. А тут набагато тепліше й такі розлогі дерева! Вони захистять від дошкульного зимового вітру. А ще соковиті ягоди бузини, калини, горобини… Коли прихопить їх морозець, то стають ще смачнішими. А як зовсім настане студінь, ми переселимося ближче до людського житла й там знайдемо собі поживу».
Сорока пригадала, як минулої зими хлопчики та дівчатка частенько пригощали її крихтами хліба, насінням соняшника, гарбуза, динь та кавунів. «Так, - погодилася вона, - біля людських осель і справді легше зиму перебути…»
А тут і вітер ущух, проглянуло лагідне осіннє сонечко. І зразу десь у лісі почувся стукіт дятла. Затінькали синички, зацвірінькали горобці. «І чого я злякалася, адже не сама зимуватиму! – підбадьорилася сорока й весело озвалася до всіх: «Стрекеке!»
Ткаченко Аліна,
6-Б клас КУ ЗОШ №15
І.Краса довкола нас
Весна
Ось і веснонька прийшла,Квіти гарні принесла.
Бджоли квіти опиляють ,
Вже метелики літають.
І роса на травах скрізь,
Ніби сльози пролились.
Сонце світить так яскраво,
Птиця пісеньку співа .
Хмара сонце закрива.
Дощик лити починає –
Це природа оживає.
Щоби…
Щоби сонце заспівало,Видай промені добра.
Щоби пісня пролунала,
Ти подаруй їй лагідні слова.
Щоб земля процвітала,
Ти дай їй найкращі діла.
Від душі скажи їй
Список сподівань й надій.
Хмаринки
У блакитнім небі чудернацькім
Побачила хмарину білу.То чи тварина,чи комаха,
Чи риба то, чи черепаха?
А ось побачила, напевно,
Та то ж собака гавка ревно.
Чи кіт муркоче надворі,
Чи риба плава у воді.
Та ні…ото бджола летить,
Ще й мед смачний збирає,
У кошики його складає.
Літо
Що за дивна ця пора:
Сонце гріє на ура.Діти весело кружляють,
Грають та відпочивають.
Час канікул вже давно –
Це все літечко прийшло.
Слоники рожеві
Слоники рожеві в небесах літають,
На хмаринках міцно сплять.Коли сплять оці слони,
Сняться всім солодкі сни.
Від душі, від душі дарую слоника тобі,
Хай завжди приносить він
Затишок в ваш світлий дім.
Квіточки
Вийдеш на поле, а там – квіти. Так і почнеш збирати їх у букет. А вони гарні, пахучі. Зав’яжеш їх яскравою стрічкою та й понесеш. Прийдеш додому, подаруєш мамі, а вона милується. Поставить їх у вазу біля віконечка на стіл. А вони ростуть. Яка краса!
Ткаченко Аліна,
6-Б клас КУ ЗОШ №15
І.Краса довкола нас
Весна
Ось і веснонька прийшла,Квіти гарні принесла.
Бджоли квіти опиляють ,
Вже метелики літають.
І роса на травах скрізь,
Ніби сльози пролились.
Сонце світить так яскраво,
Птиця пісеньку співа .
Хмара сонце закрива.
Дощик лити починає –
Це природа оживає.
Щоби…
Щоби сонце заспівало,Видай промені добра.
Щоби пісня пролунала,
Ти подаруй їй лагідні слова.
Щоб земля процвітала,
Ти дай їй найкращі діла.
Від душі скажи їй
Список сподівань й надій.
Хмаринки
У блакитнім небі чудернацькім
Побачила хмарину білу.То чи тварина,чи комаха,
Чи риба то, чи черепаха?
А ось побачила, напевно,
Та то ж собака гавка ревно.
Чи кіт муркоче надворі,
Чи риба плава у воді.
Та ні…ото бджола летить,
Ще й мед смачний збирає,
У кошики його складає.
Літо
Що за дивна ця пора:
Сонце гріє на ура.Діти весело кружляють,
Грають та відпочивають.
Час канікул вже давно –
Це все літечко прийшло.
Слоники рожеві
Слоники рожеві в небесах літають,
На хмаринках міцно сплять.Коли сплять оці слони,
Сняться всім солодкі сни.
Від душі, від душі дарую слоника тобі,
Хай завжди приносить він
Затишок в ваш світлий дім.
Квіточки
Вийдеш на поле, а там – квіти. Так і почнеш збирати їх у букет. А вони гарні, пахучі. Зав’яжеш їх яскравою стрічкою та й понесеш. Прийдеш додому, подаруєш мамі, а вона милується. Поставить їх у вазу біля віконечка на стіл. А вони ростуть. Яка краса!
